Розмова з нащадком Тараса Шевченка за лінією його сестри Катерини

Нащадок Тараса Шевченка за лінією його рідної сестри Катерини мешкає у Дніпрі. 30-річний Микола Трегуб – науковець, працює в університеті «Дніпровська політехніка», він – один з наймолодших проректорів в Україні. Він не пише віршів і не малює картин, але знає кілька іноземних мов і вже захистив кандидатську дисертацію. А ще – з особливим пієтетом ставиться до старших членів своєї родини.

Про «катеринину» гілку шевченкового роду, його непересічних людей та родинні традиції Микола Трегуб розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.

– Будь ласка, пане Миколо, спершу розкажіть про ваш родовід.

– Так склалося, що у Тараса Шевченка не було дітей. Але у нього була рідна сестра Катерина, від якої походить наша родова гілка, частиною якої є я. Інформація про це в нашій родині передавалася з покоління в покоління. Мені про це розповіла моя бабуся.

Коротко – історія така: Катерина вийшла заміж за Антона Григоровича Красицького. У них народилися сини – Яким і Филимон. Моя прабабуся – Катерина Филимонівна, донька Филимона Красицького. У моєї прабабусі було четверо дітей: три сестри і брат, зокрема Ганна – це моя бабуся, їхнього брата Анатолія не стало понад 40 років тому, а бабусі не стало 2016 року. А її сестри Наталя та Валентина – мешкають у Нікополі.

У бабусі Ганни народилися моя мати Наталя і мій рідний дядько Віктор.

– Якщо прорахувати, то ким вам доводиться сам Тарас Шевченко?

– П’яте покоління – дідусь. Виходить, двоюрідний.

– Про те, що ви нащадок Шевченка, ви знаєте з дитинства?

– Фактично все моє дитинство пройшло під цим знаком. «Стратегічною» ідеєю було те, що я не просто звичайна людина, і це мотивувало. Бабуся завжди наполягала на цьому. Спершу для мене було незбагненно: чому в чотири-п’ятирічному віці я маю вчити вірші Шевченка?

А потім прийшло усвідомлення, коли я вже вчився в школі, прийшло розуміння того, що те, що ми є гілкою роду Шевченка, – не просто так і це дуже відповідально.Спершу для мене було незбагненно: чому в чотири-п’ятирічному віці я маю вчити вірші Шевченка?

Бабуся знала свій родовід. З родичами Красицькими вона підтримувала зв’язок. Вони мешкали в Дніпропетровській області й Києві й вона з ними досить активно спілкувалася. Всі книги, які видавав Дмитро Красицький, який є відомим літературознавцем і письменником, який сам вивчав родовід Шевченків, – вони дарувались персоніфіковано нашій родині. Є томи, підписані нашій бабусі – «Ганні Трегуб на добру згадку». Все це зберігається, ми це дуже цінуємо.

– А з іншими гілками роду Шевченків ви спілкуєтеся?

– Ні, чому – не знаю. Можливо, це сталося на зламі якихось поколінь, так буває.

– А в межах вашої родової гілки – ким є ваші родичі, мама?

– Мама – лікарка. Рідний дядько – закінчив металургійний інститут, він є фахівцем з металургії. Письменників, художників, митців серед нас немає.

– А ваша бабуся?

– Бабуся народилася в селі Зелений Гай Криворізького району. 1957 року вона закінчила металургійний інститут у Дніпрі. До пенсії працювала провідним фахівцем у Міністерстві чорної металургії України. Вона – особистість. На той час отримати вищу освіту, самій пробиватися – це було дуже складно. Хоча вона була досить здібною, у неї була феноменальна пам’ять. Для мене вона – ідеал людини, яка зробила себе сама.

Ганна Трегуб
Ганна Трегуб

Ми жили разом з бабусею. Завжди кажу, що я – бабусин проєкт на 100%, бо з семи місяців – мама тоді вийшла з декрету працювати, то були важкі часи, початок 1990-х років, – мене виховувала бабуся. Це був мій найкращий товариш по життю. Її не стало, коли їй йшов 82-ий рік.

– Розкажіть, будь ласка, про себе. Вас називають «наймолодшим проректором» в Україні. Чи це зараз так?

– До мене це дивним чином «приліпилося». Може колись, коли мене призначили й мені було 27 років, це було так, але зараз – ні. Україна знає й інші приклади – була й міністерка, молодша від мене на рік. І це нормально.

– А хто ви за фахом?

– Я за фахом – землевпорядник. Закінчив наш університет, на той момент це був Національний гірничий університет. Потім два роки навчався в аспірантурі в Києві. Захищався в Києві. З 2013 року повернувся до Дніпра, спершу виконував обов’язки завідувача кафедри геодезії. У 2016-го року в нас були вибори ректора й однією з обіцянок Геннадія Григоровича Півняка було залучення до управління університетом молоді. Так і сталося. Я був призначений проректором. І зараз з шести проректорів нашого вишу троє молодші за 45 років.

– А який ваш напрямок роботи з-поміж цих шести проректорів?

– 2016 року це був виклик: наш університет був другим вишем в Україні, де запроваджувалася посада проректора з розвитку. Всі питання, пов’язані з ініціюванням дій, які б дозволили університету бути іншим в гарному сенсі, – це мої функції. Все, що може бути нестандартного, цікавого, все, що може допомагати викладачам у роботі, всі такі системні напрацювання проходять через мене.

– Для прикладу – один проєкт?

– Проєкт, пов’язаний з розвитком коворкінгів в університеті. Усі вільні простори ми перетворюємо на місця вільного спілкування студентів. За цим стоїть кропітка робота кожного з нас, але себе я можу назвати «ідейним натхненником».

– Свою спеціальність – землевпорядник – ви обрали свідомо?

– Так. Вважаю, що хоча й земельні ресурси на території України є вичерпними, але раціональність використання залежить винятково від нас. І своїм студентам кажу завжди, що робота землевпорядника буде завжди й при будь-якій владі, доки є ресурс – земля – і доки є потреба в її перерозподілі й адаптації до різних умов використання. У найближчі 300-700 років робота буде. Окрім комерційної складової, я говорю про шанобливе ставлення до цього ресурсу.

Зараз працюю над докторською дисертацією.

– Бачу, що й на робочому місці у вас є портрет Тараса Шевченка. Яка його історія?

– У нас в родині вже така з’явилася традиція: я вітаю 8 березня дружину, а вона у березневі «шевченківські» дні – мене. Років з чотири тому вона зі старшим сином мені подарували цей портрет. Мені він подобається.

Портрет Шевченка на робочому місці
Портрет Шевченка на робочому місці

– А ви активно розповідаєте людям про те, що ви – нащадок?

– Абсолютно неактивно. Але в березневі дні сімейна традиція – під’їхати до пам’ятника Шевченкові, покласти квіти. Скільки я пам’ятаю бабусю – ми завжди з нею і з дідусем це робили.

– А поезію Шевченка читаєте?

– Я переосмислюю її постійно. Для бабусі його поезія була в тому числі тією складовою, яка допомагала тренувати мою пам’ять. Але зараз, перечитуючи його поезію, я розумію, що знаю більшу частину «Кобзаря». Але те, як знав у 6-7 років, і те, як я її розумію зараз, – це різні речі. Справді, у чомусь є пророча сила, і ці пророцтва здійснюються, особливо щодо відносин з нашим східним сусідом. У містику, у надздібності Шевченка я не вірю. Я думаю, що людина, яку викуповують із кріпацтва, – була непересічною людиною. І щось у цій історії досі не довідкрито…Знаю більшу частину «Кобзаря». Справді, у чомусь є пророча сила, і ці пророцтва здійснюються, особливо щодо відносин з нашим східним сусідом

Не хочу позбавляти постать Шевченка романтичного ореолу й говорити, що він – не пророк. Він – пророк. Але, можливо, він володів більшим обсягом інформації на той момент і вмів правильно її подавати. Тому його слова справджувалися й справджують дотепер.

Щодо мене, я дуже рано почав читати. У шість років я пів «Кобзаря» вже точно прочитав і більшість віршів знав. Такий цікавий момент: все дитинство я не розумів, що означає слово «край неба».

– «Світає, край неба палає, соловейко в темнім гаї…»?

– Так. Коли бабуся починала читати цю поему, «Сон», мені завжди цікаво було, що воно за «край неба» – біля неба чи де це?.. «Кавказ» і «Сон» – це дві поеми, які асоціюються в мене з дитинством.

Бабуся Ганна з онуком Миколою
Бабуся Ганна з онуком Миколою

– Коли зараз є час читати, яку книгу берете до рук?

– Відверто кажучи, не можу сказати, що дуже часто повертаюся до «Кобзаря». Я дуже багато читаю, але наукової літератури й літератури, пов’язаної з освітньою діяльністю університету. Читаю про сучасні методи викладання, сучасні методи передання інформації, взаємодії з суспільством.«Кавказ» і «Сон» – це дві поеми, які асоціюються в мене з дитинствомМикола Трегуб

Дозволяю собі читати художню літературу тільки під час відпусток, а їх у мене практично немає.

– А ваше хобі пов’язане з творчістю?

– Ні. Колись у мене було захоплення вивченням іноземних мов: я знаю німецьку, англійську, іспанську. Англійською викладаю. Займався музикою, закінчив музичну школу за класом акордеону. Беру до рук його на якісь свята, з друзями, не більше.

Зараз захоплюсь бадмінтоном. Це те, що дає мені можливість, перезавантажуватися.

– А в родині хтось писав, малював?

– Мама дуже гарно малювала. Але вона не закінчувала художньої школи. Дядько також добре малює. Я – ні, у мене більше – креслення. Щодо інших здібностей, у нашій родині практично всі мають музичний слух. Напевно, це спадкове.

– А хто нащадки вашого роду?

– У мого дядька є донька, це моя двоюрідна сестра Владислава. А у мене – два сини. Старшому – сьомий рік, закінчує перший клас. Молодшому – ще немає року.

– Ви розповідаєте їм про родовід?

– Обов’язково. Старший усвідомлює і розуміє це. Але я не скажу, що він цим пишається чи хвалиться, він спокійний, скромний.

– Чи вплинуло те, що ви нащадок Шевченка, на ваше життя? На кар’єру?

– Можливо, і так, є якісь вміння, можливості, які дісталися в спадок. Але не так важливо, хто твої пращури і який вони вплив мали. Не працюючи системно, не ставлячи перед собою якісь амбітні цілі, нічого не досягнеш. 90% – праця, 10% – здібності, надані родиною, Богом. Без праці здібності зникають.

Джерело: “Радіо Свобода”