Заздалегідь скажу, що відкрила для себе новий спосіб співжиття з іншими – дивитися на хвилі моря. Не впевнена, що його ефективність залежатиме від глибини, назви та географії моря, від рівня його солоності та популярності серед туристів. Я відділила (хай як би егоїстично це не звучало) собі окраєць пляжу в місті Южне, Одеської області, для відкриття цього способу. От хай би й саме Южне, чого не Південне? Хоч мовою місцевого населення, себто, на жаль, російською, воно б все одно не було Південним. Не вплітатиму у розповідь свої розлогі пропозиції щодо українізації всієї Одеської області, я хочу поділитися тишею та умиротворенням. Все одно б назвала місто Садом. Сад біля моря. Хіба це не прекрасно?
Повернемося до окрайця, його розміри невеликі, заледве б умістили моїх батьків, брата, сестру та трохи більше тридцяти тисяч населення міста Южне. Так, я б поділилася місцем, бо кожен заслуговує на красиве море. Румі колись писав: «Не бійся пірнати у глибину, якщо це не відчай чи сум». Не треба людям бути нещасними, хай будуть як хвилі – сильні й лагідні.
Пісок на пляжі завезений, це видно відразу, бо з дна моря на сонці виграє галька. Тато вже скинув кросівки, закотив джинси до колін і під мамині вигуки підтримки у формі: “Лізь-лізь, всі лізьте, потім купу грошей в аптеці залишите”, таки поліз у воду. Дивне видовище: дорослий чоловік ногами збурює воду, розлякує медуз і вимахує руками кораблям, які стоять у рейді за кілька кілометрів від нас. Ви досі сумніваєтеся, що море робить щасливим?
Хочу прислухатися до розмов на кораблях, чую лиш чайок і маму, намагаюся уявити. Ті кораблі нагадують айсбергів, які у льоді заморозили очікування зустрічі, де-не-де телефонні дзвінки та смс, коли є зв’язок. На корабель завжди хтось чекає, як мінімум, той, хто щось замовляв на Аліекспрес. Обабіч нас дикі глиняні скелі, там вітер значно сильніший, ніж на березі, йому дозволено трохи більше, ніж іншим. Наприклад, куйовдити щойно розчесане і без того неслухняне волосся.
Піднятися на скелі по м’якій глині не просто, а випростатися ще складніше, відчуваєш себе маленькою комахою, яку можна розгледіти лиш від лупою, на противагу великій воді, яка на своїй товщі тримає айсберги-кораблі і наші амбіції бути господарями на цій землі. У якийсь момент здається, що море сміється. З мене чи мені? Я хотіла сфотографувати його, а треба було карбувати в пам’яті, запам’ятовувати запахи і смаки. Смак солоного повітря на язику мені віддає свіжовидрукованими книгами – початком нової історії. Якою вона буде не знаєш, поки повітря лагідно не обпече легені, щоб вони підкорилися і почали дихати в такт рухів корби великого лайнера.
Треба ще передати колір моря. Ви не зрозумієте, якщо ніколи не бачили очей мого тата, особливо, коли він махав рукою кораблям. До кінця ще не визначилася, чи то у моря колір татових очей, чи у тата очі кольору моря. Вони якось пов’язані, мені це помітно було ще з дитинства. Його зіниці наливалися могутньою синню з ледь помітними (лиш на сонці) краплями теплої бірюзи, коли десь чулась згадка про море, матросів та шторми. Потім мама розповіла, що колись він мріяв стати моряком, але життя вирішило інакше. Все одно життя не встояло перед морем, і хвилі оселилися у батькових очах. Там для них найкраще місце.
Ще, в Южному особлива морська піна. Зазвичай, вона виносить на берег якийсь непотріб з глибин – в’язкі водорості, все частіше людське сміття. А піна в Южному (тут би дивно звучало слово Сад, але я завжди на його боці) приносить на берег співчуття моря. Я бачила в тій піні сльози за нездійсненими мріями, втраченими надіями та марними сподіваннями.
Мені цікаво, що море думає про людей? Певно, я б знала, якби тато таки став моряком…
Христина ВОЯК