“Головне – честь і гідність”: ексклюзивне інтерв’ю з Віталієм Марківим

На Сході йому дали позивний Італієць, бо боротися за Україну спершу на Майдані, а потім і на фронті він приїхав з Італії. Віталій Марків  народився і виріс в Україні, у місті Хоростків, на Тернопільщині. За роки життя в іншій країні він не втратив у собі українця, тому коли рідній землі потрібна була його допомога, не вагаючись повернувся додому. 

Про українського добровольця Віталія Марківа дізнався весь світ у 2017 році. Чоловіка затримали в аеропорту міста Болонья на очах у дружини, яку привіз познайомити з ріднею. Віталія підозрювали в убивстві італійського фотокореспондента Андреа Роккеллі та його російського перекладача Андрія Миронова у 2014 році. 

Вирок суду для Марківа – 24 роки за ґратами. За три з половиною роки спільних зусиль Віталія, адвокатів, дипломатів, керівництва Нацгвардії та Міністерства внутрішніх справ українця виправдали. У 2020-му він знову повернувся в Україну та продовжив службу в Національній гвардії.  Днями наша Христина Вояк спілкувалася з Віталієм та розпитала про все: і про Майдан, і про АТО, і про ув’язнення. А ще –  про маленького первістка.

– Віталію, вітаємо Вас із народженням сина! Розкажіть, як вдається поєднувати службу та новий статус батька? 

– Зараз я у відпустці, бо у мене залишилося дуже багато днів невикористаної відпустки. Радію, що маю можливість допомагати зараз дружині і спостерігати за тим, як змінюється мій син з перших днів. 

Знаємо, що до 9 класу Ви жили на Тернопільщині, яким згадується дитинство на маленькій батьківщині?

– У мене було чудове дитинство. Мама каже, що мене завжди всюди було багато. Вже тоді я активно займався спортом, батько записав мене у секцію з футболу, також ходив на бойовий гопак. Я був дуже активною дитиною, у мене було багато друзів. 

Чи друзі з дитинства залишилися друзями і в дорослому житті? 

– Звичайно. Дуже багато хлопців, з якими разом грали у футбол, однокласники, навіть ті, хто був зі мною на Майдані. Коли я приїждаю, роблю це, на жаль, не так часто як би хотілося, то ми зустрічаємося всі разом, згадуємо якісь цікаві пригоди.

Ви прожили в Італії більше 10-ти років, розкажіть як там адаптувалися та чим займалися? 

– Спершу було складно – чужа країна, інша мова. Я переїхав якраз у період початку Помаранчевої революції. Мені тоді писали, дзвонили мої друзі, казали, що їдуть до столиці, я дуже не хотів їх покидати. Але шляху назад вже не було, довелося принаймні спробувати там налагодити життя. Через місяць після переїзду, я пішов у коледж, італійську мову вивчив дуже швидко, мабуть, тому, що відразу потрапив у середовище, де цією мовою користуються постійно. Познайомився тоді зі своїм другом, з яким досі тримаємо зв’язок, він сам українець, з Хуста. З часом я вже почував себе в Італії, як риба у воді. Дуже непогано себе почував. Продовжив заняття спортом, став тренером з бодібілдингу та фітнесу, займався параглайдингом, навіть підробляв діджеєм у місцевих клубах. Друзі казали, що  маю гарний музичний смак. Тому, сказати, що я залишив Італію, бо там мені чогось не вистачало було б абсолютною неправдою.

Після стількох років стабільного життя в Італії, у 2013- му коли почалася Революція Гідності, Ви все ж приїхали в Україну. 

– Своє зробив наш код ДНК, який пробуджує наше коріння. Сенс був у справедливості, просто байдуже сидіти, склавши руки, і спостерігати я не зміг. Я був підписаний на багато медіа у соцмережах, які транслювали події на Майдані, і побачив як розганяють наших людей, побиття та обстріли. Ті кадри, як люди ховалися у Соборі, а їх переслідували, змусили мене замислитися. Я скористався тим, що у мене починалася відпустка і я 10 років до того не повертався в Україну на різдвяні свята. Сказав, що хочу до родини, на Тернопільщину. 6-го грудня я вже був удома, приїхав у Хоростків, бабусі не було, тож я написав їй записку. Того дня якраз їхав автобус з людьми на Майдан, я сів з ними і поїхав. 

Під час Революції Гідності, знаю, у Вас навіть було поранення. Чи Ви не боялися за своє життя у ті моменти? 

– Страх, звісно, був. Він завжди тримає нас на межі прірви та відважного вчинку. Важливо знати, заради чого ти ризикуєш. Якщо просто, наприклад, скачеш по дахах, то це – дурість, інша справа, якщо ти борешся за свою країну. Одним із головних чинників, чому я повернувся, було саме те, що мої співвітчизники, молоді хлопці та дівчата, хотіли кращого майбутнього для своєї країни, європейського майбутнього. А нагадаю, що я його вже пізнав на той момент, я хотів, щоб в Україні було ще краще, бо ми на це заслуговували. Саме це мною керувало, я був переконаний, що роблю важливу добру справу. 

Чому вирішили стати добровольцем Нацгвардії?

– А я вже просто сів у потяг в один кінець. Початі справи треба завжди доводити до кінця, якщо працюєш на якісний результат. Майдан переміг – ми повалили режим Януковича, але розбудили ще більшого дракона, який ніколи нам не був добрим другом чи братом. Після подій в Криму та на Донбасі, ми зрозуміли, що наша боротьба продовжується і немає часу розслаблятися. Я не шкодую про свій вибір, а навпаки пишаюся. Зокрема, тим, що День українського добровольця відзначають 14 березня, а саме в цей день у 2014 році, створили батальйон оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького, у якому я був одним з перших добровольців.

Ви вважаєте Італію своїм другим домом, але саме там Вас затримали та висунули звинувачення у вбивстві. Як почувалися у той момент? 

– Безумовно, такого підлого удару я від тих людей не очікував, але незважаючи ні на що, ставлення до італійців та Італії у мене не змінилося. Відповідальність за те, що мені зробила купка людей, я не буду перекладати на всіх. Дуже багато людей мені там допомагали. Якщо хтось каже, що у Європі краще, то я завжди наводжу як приклад фразу Кузьми: “добре там, де нас нема”. Так, я потрапив у дуже складну ситуацію, яка забрала у мене три з половиною роки мого життя. Але були люди і серед італійців, які вірили у мою перемогу та невинуватість. Мій адвокат казав, що моє виправдання є його справою честі, бо він бачить тут руки Росії. Режисер Крістіано Тінацці  зняв документальний фільм про мою справу, який називається “Crossfire”, стрічка вийде незабаром. Його створили італійці, щоб показати, що в Україні 8-ий рік війна, що вже 14 тисяч загиблих з нашого боку і, що все це – справа рук Росії. 

Чи вірили Ви у те, що Вас виправдають?

– Я не знав, коли, але я точно знав, що це станеться. Мене шість разів намагалися переконати співпрацювати зі слідством різними методами. Щоразу я відмовлявся, за це мені й додали 7 років за ґратами. У мотиваційному листі було пояснення, чому дали максимальний термін. Йшлося про не визнання своєї провини, але як я можу визнати те, чого не робив. Друга причина – нерозкаяння, тут дивися пункт 1 (сміється-ред.). І третій пункт – не співпраця з органами слідства, а це було б порушенням військової присяги Україні. На той момент я був українським військовослужбовцем, мене судили за справу, тої давності, коли я виконував військову службову діяльність. Вся інформація, яка має гриф “військова таємниця” захищена військовою присягою. Я не міг її порушити.

Що відчули, коли ступили на рідну землю? Що планували зробити найперше і що зробили? 

– За ґратами я провів 1222 дні. Я кожного дня собі планував, що я зроблю по приїзду додому. Я не очікував такої зустрічі, якою вона була. Я всього лише виконував свій обов’язок як український військовослужбовець. Я розумів, що моя справа має важливе значення для геополітичного становища України. Якби я тоді здався, то це б означало, що будь-якого добровольця можна було б притягнути до відповідальності за військові злочини. Дві години у літаку пролетіли швидко, мій страшний сон завершився. Зрозумів, що я вже в Україні аж наступного дня, коли глянув на вікно,  а там не було ґратів. Тоді справді прийшло розуміння, що я вдома. 

На Вашу підтримку у Тернополі та в області організовували чимало акцій. Чи знали Ви про них і яке значення вони мали для Вас?

– Насамперед, хочу подякувати всім за підтримку, мені навіть писали листи. Але в колонії суворого режиму, де я сидів, навіть телефонний дзвінок дозволяли лише раз на тиждень, за 10 хв мені встигали сказати, що були протести, мітинги на мою підтримку. Детальніше я вже все побачив вдома, коли міг зайти в інтернет і подивитися. Я був вражений, що стільком людям моя доля була не байдужою.

– Хочу повернутися до теми батьківства. Хто обирав ім’я синові? Якою покажете йому Україну?

– Ім’я вже обрали після народження, в пологовому сказали, що у нас міцний хлопчик, тож назвали Орестом – той, що підкорює гори. Найперше хочу показати йому Карпати, дуже люблю ті місця, на Хортицю повезу і розповім про козаків. Якщо захоче піти моїм шляхом військового, то не заперечуватиму, поділюся досвідом. 

Віталію, власне про досвід. Ви чимало пережили саме через те, що Ви українець. Зізнайтеся, чи не було думок, до прикладу, змінити країну проживання?

– Я за час перебування у в’язниці прочитав дуже багато українських книг на патріотичну та історичну тематику. Був навіть такий випадок, мене ж судили як цивільного за військові злочини, то я просив, щоб мені дозволили одягнути мою форму Нацгвардії, це заборонили робити. І я одягнув форму наших козаків – вишиванку. Це була моя маленька перемога. Наша ідентичність – це любов до того, що ти українець, не такий як усі, живеш на прекрасній землі, в чудовій країні. І не сподіватися, що хтось наведе порядок в тебе вдома, поки ти сам не захочеш жити по-європейськи. Якщо вважатимеш вулиці, якими ти ходиш своєю домівкою, то не смітитимеш там, пильнуватимеш і за тим, щоб усі бачили як у нас гарно. І мати гідність! Мати мене навчила, що честь та гідність вищі будь-якої матеріальної вигоди. 

Записала Христина ВОЯК